Українці Сьогодні

Я останній раз повторюю: за тиждень мені треба внести завдаток за житло. Мені. Розумієте? — Мар’яна нервово постукала довгими манікюрними нігтями по бильцю старого дивана. — Ви взагалі мене чуєте? Олена повільно видихнула через ніс, намагаючись втримати обличчя. У неї був свій план на цей вечір: чоловік обіцяв, що сьогодні вони будуть тільки вдвох. Але його сестра, як те стихійне лихо, звалилася на голову без жодного попередження. — І про які суми йдеться? — Андрій опустив очі в підлогу, ретельно уникаючи погляду дружини. Він знав цей тон сестри. Він знав, що зараз почнеться. — Та що там говорити, сума цілком підйомна для таких успішних людей, як ви, — Мар’яна знизала плечима так легко, ніби просила позичити солі. — Житло просто казка. Новобудова, закритий двір, поруч садочок і школа. Все, як я мріяла. Олена відчула, як всередині все стиснулося. Те, що Мар’яна називала «підйомною сумою», було майже половиною їхніх спільних заощаджень

Ця історія про те, як один дзвінок у двері може перетворити затишний сімейний вечір

Життєві історії 0

Ти що олів’є з вареною ковбасою накришила?! — Голос Світлани Петрівни, свекрухи, пролунав від самих дверей. Вона навіть не встигла скинути своє елегантне пальто. Тетяна саме виймала з духовки золотисту качку, запечену з яблуками. На столі вже красувалися вишукані закуски, нарізки, домашні маринади та королева вечора — велетенський торт «Наполеон», на який невістка витратила цілу ніч. — Так, Світлано Петрівно, з ковбасою. А що не так? — Тетяна намагалася бути спокійною. — Як це «що не так»?! У нашій родині, відколи я себе пам’ятаю, олів’є робиться виключно з відвареною телятиною! Тільки так! Моя мама так готувала, я все життя так роблю, і ти, як дружина мого сина, мусиш дотримуватися цих традицій! — Але ж Микола більше любить саме з ковбасою, — тихо зауважила Тетяна. — Микола?! — мати зневажливо пирхнула. — Микола у нас тепер, я бачу, мовчить своїй дружині? До двадцяти років він їв те, що я давала, і завжди дякував, ще й добавки просив! Не вигадуй дурниць, дитино

Грудневі сутінки повільно огортали Тернопіль, перетворюючи знайомі вулиці на декорації до старовинної казки. Сніг

Життєві історії 0

Тату, а я сьогодні допомогла врятувати кошеня… Його покинули біля закинутої будівлі. Ми зі Степаном з сусіднього під’їзду віднесли його до ветеринара. Андрій навіть не відірвав погляду від фінансової аналітики в газеті. — Це добре, Таню. Благородно. Але краще б ти підтягнула англійську або економіку. На доброті та кошенятах капітал не побудуєш, а в нашому світі без нього ти пропадеш. Бери приклад із сестри. Тетянка опустила очі до тарілки, ковтаючи клубок у горлі. Оксана бачила, як у серці меншої доньки по краплині збирається гіркота. Вона намагалася компенсувати це своєю любов’ю, але авторитет батька для дівчаток був незаперечним. Вікторія ж, відчуваючи повну підтримку Андрія, почала ставитися до сестри з легкою зневагою, яка з часом переросла в зарозумілість

Ранок у квітковій крамниці «Флора» завжди починався з особливого ритуалу, який сторонньому оку міг

Життєві історії 0

Та не сваріться ви! Ми ж із миром приїхали. Он скільки всього привезли. Давайте краще ще по трошку — і світ стане кращим! Григорій, відчуваючи, що атмосфера стає занадто наелектризованою, вирішив знову пожартувати. Олексій зітхнув і приречено сів на місце. Він розумів, що боротися з цим стихійним лихом марно. Це як повінь — треба просто перечекати. — Слухай, це просто неймовірне нахабство! — Софія витягла чоловіка в коридор. — Вони приїхали без попередження, з купою сала, і тепер вимагають, щоб ми пішли з власного дому? — Сонечко, ну зрозумій… — благально дивився на неї Олексій. — Це моя родина. Бабуся мене на руках гойдала. Я не можу їх просто вигнати. Ну потерпи трохи, щось придумаємо. Ти ж у мене така розумна, така винахідлива… Софія глибоко вдихнула і видихнула. Її внутрішній перфекціоніст ридав, але здоровий глузд підказував, що сварка тільки все погіршить. — Гаразд, — нарешті сказала вона. — У мене є ідея. Але це буде тобі дорого коштувати в майбутньому

«Люди добрі, а ви що, з голодного краю приїхали, чи у вас там у

Життєві історії 0

Ні, чуєш мене? Ні, ніколи я її не прийму! — голос Тамари Василівни здригнувся, але залишився сталевим. — Василю, одумайся. Ти хоч у дзеркало на себе дивився? Тобі тільки двадцять два. У тебе все життя попереду, диплом у кишені, робота перспективна. А вона? — Мамо, послухай… — тихо почав Василь. — Що послухай? Що їй двадцять шість? Що вона вже побувала заміжня і притягла у двір двох дітей від іншого чоловіка? — Тамара майже кричала. — Ти хочеш стати нянькою в чужому домі? Ти хочеш тягнути на собі цей віз, поки твої однолітки гуляють і будують кар’єру? Василь сидів навпроти, опустивши голову. Він знав цей тон. Тамара Василівна виростила його сама, віддала йому всю себе, і тепер їй здавалося, що син вирішив зруйнувати своє життя, кидаючись в обійми «досвідченої жінки»

Вечірнє сонце повільно сідало за горизонт, залишаючи на стінах кухні довгі, тривожні тіні. На

Життєві історії 0

Оленко! Ви що, замок змінили?! — голос матері пролунав на весь під’їзд. — Мій ключ не підходить! Ви що там, позасинали всі? Олена здригнулася, випустивши туш із рук. Вона кинула швидкий, повний розпачу погляд на чоловіка. Богдан лише зітхнув, не піднімаючи очей від монітора. Він знав, що цей день настане. Двері відчинилися. На порозі стояла Галина Степанівна — жінка енергійна, у пальті, що пахло морозом та свіжою випічкою, і з величезною сумкою, яка, очевидно, була набита «добром». — Мамо, доброго ранку, — Олена намагалася тримати голос рівним, хоча серце її калатало. — Ти щось хотіла? Чому так рано? — Як це «щось хотіла»?! — Галина Степанівна обурено випросталася. — Я ж кожного вівторка до вас заходжу, приношу нормальну їжу, а не ту хімію, яку ви купуєте! А тут — на тобі! Ключ крутиться, а не відкриває! Ви що, мене позбутися хочете

Ранок вівторка у невеликій затишній квартирі в одному з нових районів Полтави починався за

Життєві історії 0

Сергію, ти вже пів року в пошуках себе. Може, вже час знайти хоч якусь роботу? Я почала розбирати пакети. Молоко — в холодильник, хліб — у хлібницю. Руки трохи тремтіли. — До речі, я сьогодні хотіла за садок заплатити, зайшла в додаток, а на картці… ну, м’яко кажучи, порожньо. Куди поділися гроші, які я відкладала на оплату? Сергій різко підвівся. — Знову ти за своє! Я ж тобі казав: я їх вклав. Це перспективна тема. Скоро все повернеться вдесятеро більше. Будеш ще дякувати, що я ризикнув. — Що повернеться? — я розвернулася до нього. — Третій місяць я чую про твої стратегії і вкладення. А по факту — ми залізли в борги. Куди саме ти їх подів? — Ти не зрозумієш, — він скривився, наче я запитала щось дуже примітивне. — Це нова система. Трансформація мислення

«Забудь про все, чого тебе вчили: сім’я — це не тил, це або твій

Життєві історії 0

Що, Оресте! Знову гроші наші віддав своєму брату Тарасу? — голос Дарини був тихим, але в ньому бриніла така втома, що Орест мимоволі здригнувся. Він застиг у коридорі, заштовхуючи взуття під лаву. Його рухи були метушливими, невпевненими. — Даруню, ти про що? — він спробував додати голосу невимушеності, але вийшло жалюгідно. — Я про десять тисяч гривень, Оресте. Ті самі, що ми відкладали на зимове взуття Михайликові та на мій візит до стоматолога. Банківський застосунок не бреше. Ти знову віддав їх йому. Чоловік важко зітхнув, пройшов на кухню і сів на край стільця. — Йому було дуже треба, Дарино. Справа життя, розумієш? Один шанс на мільйон. Він обіцяв повернути все до копійки через місяць. Ще й з відсотками! Дарина важко зітхнула, бо все повторилося знову

Вечір у львівській квартирі Дарини розпочався не з аромату кави, а з терпкого запаху

Життєві історії 0

Ну що, сестро, наступного вівторка зустрічаємося біля нотаріуса? — Тарас, після поховання матері, втомлено потер перенісся. Він виглядав значно старшим за свої сорок два, обличчя покрили зморшки турбот про власний бізнес та кредит на нове авто. — Треба швидше оформити спадщину, оцінити житло й виставити на продаж. Сама розумієш, мені зараз кожна копійка важлива, та й тобі ремонт у новій квартирі не завадить. — Звісно, — кивнула Ірина, роздивляючись тріщинку на маминому улюбленому горнятку. — Я тільки не зрозуміла, куди це пані Марія так раптово зникла? Після цвинтаря я її більше не бачила. Навіть на обід не зайшла. — Випарувалася, — хмикнув Тарас. — Свою справу зробила, гроші за останній місяць я їй учора ввечері віддав до копійки, тож ми тепер квиті. Більше нас нічого не пов’язує. Пані Марія, тиха жінка шістдесяти років із Тернопільщини, доглядала за їхньою матір’ю останні три з половиною роки

Коли останні родичі та сусіди розійшлися після поминок, у квартирі матері запала така тиша,

Життєві історії 0

Подивися мені в очі, Андрію, — голос дружини зривався на крик. Чоловік навіть не здригнувся. Лише повільно перевів погляд з екрана на дружину. — Що знову не так, Соню? Ти знову прийшла з’ясовувати стосунки? Я втомився, у мене був важкий день у майстерні. — Важкий день? — Софія кинула конверт йому на коліна. — Читай. Це повідомлення про виселення. Тепер це офіційно. Нас виганяють на вулицю через твої борги. Андрій неквапливо взяв папір, розгорнув його. Його обличчя на мить здригнулося. Він пробіг очима по рядках, і папір у його руках почав помітно тремтіти. — Це якась помилка. Я розмовляв з банком минулого тижня. Вони обіцяли почекати. — Помилка? Єдина помилка тут — це те, що я вірила тобі п’ять років! Коли ти заклав нашу квартиру, щоб відкрити цей клятий меблевий цех, ти присягався, що все під контролем. Ти казав, що це наш шанс на гідне життя. І де це життя

Листопадовий вечір у Хмельницькому видався напрочуд колючим. Холодний вітер безжально ганяв опале листя вздовж