Українці Сьогодні

Почалося все, як кажуть, із радості. Приходить Оленка, сяє: – Мамо, я виходжу заміж! Я аж руками сплеснула: – Господи, дякувати Богу! Коли ж весілля, доню? – Через три місяці, – відповіла. – Але ви з татом нічого не плануйте, нічого не замовляйте. У нас буде весільний координатор. Вона все зробить. Я спочатку й не зрозуміла, що це за координатор такий. А потім пояснила – це спеціальна людина, яка займається всім – від запрошень до меню. Ми хочемо, щоб усе було сучасно, без старих традицій. Я слухаю – і щось у серці защеміло. – А викуп нареченої буде? – питаю

«Я ж хотіла як краще…» – отак починаю кожен свій ранок уже кілька тижнів.

Без рубрики 0

Ліда твердо вирішила, що з своїм колишнім чоловіком відновлювати стосунки не буде, але Ярослав твердо і наполегливо намагався все повернути. Він навіть визнавав, що зробив помилку і сам в усьому винен, але був переконаний, що дружина мусить все пробачити. Вони розлучилися. Не сварилися – просто розійшлися. Віддала йому частину грошей, які роками відкладала доньці на квартиру, аби він не чіпав їхній дім. Марійка, їхня вісімнадцятирічна дочка, залишилась із мамою. Але час минув. Боліло, потім притихло. Ліда вчилася жити наново – без нього, без спільних сніданків, без “як твій день?”

Ліда твердо вирішила, що з своїм колишнім чоловіком відновлювати стосунки не буде, але Ярослав

Життєві історії 0

Анна мовчки глянула на майбутнього зятя: сором’язливо посміхався, плечі опущені, в руках потерта кепка. З виду – простий сільський хлопець, але чула про нього різне. «Ходить з тими гульбашами з села, любить чарку, не робить ніде», – шептали жінки біля крамниці. Анна тоді не витримала: – Наталю, ти впевнена? Він же… ну, не найкраща партія. – Мамо, не суди, – відповіла дочка. – Я його люблю. І він зміниться, от побачиш. Анна зітхнула. Що мала робити? Прийняла. Поселилися в її хаті – весело було, та недовго. Спершу Петро справді старався, а потім знов почав вечорами пропадати. То з хлопцями в клубі, то біля магазину, то «на хвильку» вийде – і нема його цілу ніч. – Петре, – намагалася надоумити зятя Анна, – Наталя ж не витримає цього всього. – Та все буде добре, мамо, – махнув рукою він. – Чого ви переживаєте? Та добре не стало

Анна сиділа біля вікна, як завжди – дивилася на дорогу. Ту саму дорогу, якою

Життєві історії 0

Мамо, я до вас з батьком сьогодні після роботи приїду, звари борщу, я буду жити у вас декілька днів, – якось син подзвонив Олені. Інша мати зраділа б, а вона засмутилася, адже знає, що в сина проблеми в сім’ї. Родичі сварять Олену за те, що Сергія досі пускає додому, але мати по-іншому не може, адже чудово вивчила невістку свою

У кожному місті є такі сквери, де дерева пам’ятають більше, ніж самі люди. Там,

Життєві історії 0

Ярослава вагалася, але як же не поїхати до рідного сина. Вона приїхала, привезла подарунки, сири, каву, навіть теплі светри для онука. У дверях її зустріла невістка – коротко кивнула головою. – Ігор на роботі, – сказала. – Проходьте. Того дня вона не почула від неї жодного теплого слова. А на другий день – навіть вітання. У хаті панувала якась крижана мовчанка. Невістка говорила тільки тоді, коли треба було: – Не ставте там сумку. – Не чіпайте рушники. – Не мийте посуд, у нас посудомийка. Ярослава терпіла. Увечері сиділа біля вікна і думала: «Невже я заради цього все життя працювала? Щоб тепер бути зайвою у їхньому домі?»

На подвір’ї пахло свіжоскошеною травою, коли Ярослава востаннє закривала хвіртку рідного дому. Серце тремтіло,

Життєві історії 0

У Марти було дві доньки – Софія і Настя. Здавалося, мама мала б любити обох дочок однаково, але Марта робила різницю між дітьми – і одну з них любила дужче. Софія – від першого шлюбу, від того, кого Марта колись кохала до нестями. Вона була схожа на нього очима, голосом, навіть ходою. Коли Софія сміялася, у Мартиній душі щось тепліло. Перший чоловік кинув Марту з дитиною, пішов до іншої, але вона продовжувала його любити. А оскільки дочка їй нагадувала коханого, то вона всю свою любов перенесла на неї. А Настя – від другого чоловіка, Івана. Жила з ним без любові, бо мусила, і цю нелюбов перенесла і на дочку

Марта сиділа біля вікна й дивилася на осіннє небо. Вона вже давно повернулася з

Життєві історії 0

Надворі падав дощ. Сірий, холодний, осінній – такий, що пробирає до кісток. Ліда Сергіївна швидко взула свої старі, але зручні черевики, накинула плащ і взяла дві великі сумки. Вона не любила, щоб на неї хтось чекав – краще вже сама прийде раніше, ніж потім виправдовуватись. Вони ж домовилися з сином і невісткою: сьогодні поїдуть у торговий центр купити продукти – через день у онука день народження. Ліда Сергіївна стояла під навісом біля під’їзду, слухала, як дощ стукає по дахах машин, і терпляче виглядала знайомий автомобіль. Минуло десять хвилин, потім двадцять, але нікого не було

Надворі падав дощ. Сірий, холодний, осінній – такий, що пробирає до кісток. Ліда Сергіївна

Життєві історії 0

Олено, відчиняй, ми вже усі разом тупцюємо біля твоїх дверей, – сказала мені сестра в домофон. Я була здивована, бо вона приїхала з чоловіком і дітьми і зовсім не попереджала мене. – Таню, ти знаєш, наш дім зовсім невеликий. У мене є всього одна невеличка гостьова кімната, але вона розрахована лише на двох людей, там зовсім небагато місця. А вас четверо, тому я відчиняти не буду, зараз в готель подзвоню і замовлю вам номер, – спокійно відповіла я. Та сестра платити не погоджувалася

Я спокійно натиснула кнопку відеодомофона і на екрані з’явилася повна картина: двоє метушливих дітей

Життєві історії 0

Оресте, не кип’ятись. Я розумію сина. Пам’ятаєш, як я жила з твоєю мамою? Кожен день – сльози, докори, бо щось не так зварила, не так помила. Я тоді мріяла жити окремо. А тепер я не хочу, щоб невістка таке переживала. – То ти за нього?! – гримнув чоловік. – За те, щоб я своє життя продав? – Не життя, Оресте, – тихо мовила вона. – Хату. Життя – то ми. Він вийшов на двір. Ходив навколо хати, гладив рукою холодну стіну, як живу. “Тридцять років, – думав. – Тридцять років я клав себе сюди. А тепер це просто… квартира для молодих”. Уночі він не спав. Ганна теж лежала мовчки

Тридцять років… Ціле життя. Саме стільки Орест Іванович зводив свій дім – цеглинка до

Життєві історії 0

Коли Ірина подала вечерю, Максим сказав те, що перевернуло її душу: – Знаєш, Іро, мені якось… соромно іноді з тобою. – Соромно? – вона застигла з ложкою в руці. – Ну, не в образу, але ти ж у магазині працюєш… А я в офісі, у нас дівчата всі доглянуті, гарно вдягнені, в трендах. А ти… ну, проста. Ті слова глибоко зачепили дружину, яка завжди собі у всьому відмовляла, аби лише у чоловіка все було. Ірина тоді не плакала — тільки мовчки доїла свій борщ. Після того вечора Ірина довго думала. Вона згадувала, як заради нього колись не купила собі пальто, щоб він мав нову куртку. Як економила на косметиці, щоб дітям вистачило на секції. Як відмовляла собі у відпустці, бо “Максиму важко, треба підлаштуватися”. І от тепер – йому “соромно” з нею показуватися на людях

П’ятнадцять років шлюбу – то не просто цифра. То дні, ночі, турботи, діти, лікарняні,