Українці Сьогодні

Нормального борщу хочу, на свинячих реберцях, а не цих твоїх овочів. Ярослав сидів на краєчку м’якого куточка, розстебнувши верхній гудзик робочої сорочки. Втома за день давалася взнаки, але в його погляді читалася давня впертість. Мирослава навіть не повернулася від плити. Вона лише глибше вдихнула теплий пар, що підіймався від глиняної каструлі. Там тихо пузирилося овочеве рагу. Дрібно покришена молода капуста, солодкувата морква, квасоля, трохи кукурудзи та свіжа зелень кропу. — Борщ буває різним, Ярославе, — спокійно відповіла вона, зменшуючи вогонь на пальнику. — Я ж варила позавчора з грибами та квасолею. Ти з’їв дві миски й навіть добавки попросив. — То було позавчора, — зітхнув чоловік і потер очі. — А сьогодні я голодний, як вовк. Приходжу додому, мрію про ситну домашню вечерю, а мені знову пропонують кабачки й перетерту зелень. Скільки можна? Сім років ми разом, Мирославо. Сім років я терплю ці експерименти. — Ти кажеш «терплю», ніби я силоміць зачиняю перед тобою холодильник, — жінка повернулася й глянула на нього лагідним, але втомленим поглядом. — У нас на поличці лежить домашній твердий сир, є яйця, сметана, хліб із висівками. Якщо тобі мало рагу, зроби собі бутерброд. — Я хочу гарячої страви, розумієш? — його голос не зривався на крик, але в ньому відчувалася гірка образа. — Звичайної домашньої страви. Щоб пахло печенею, щоб були котлети, гречаники з печінкою, голубці з м’ясом. Як у людей. Як у моєї мами

— Нормального борщу хочу, на свинячих реберцях, а не цих твоїх овочів. Ярослав сидів

Життєві історії 0

Зятю! Як це так, що не зможеш до мене заїхати?! А що мені тепер робити, скажи на милість? Я ж на тебе сто відсотків розраховувала, — розгублено й з розпачем у голосі вигукнула теща, міцніше стискаючи в тремтяцій долоні телефон. Зять Дмитро на іншому кінці лише коротко й зверхньо хмикнув у слухавку. Плани в нього раптово змінилися, власне авто знадобилося йому самому для важливих справ, а як там Ольга Миколаївна буде самотужки добиратися до обласного центру — це вже суто її особиста справа. Він кинув слухавку набагато раніше, ніж жінка встигла мовити бодай слово у відповідь. Ольга Миколаївна так і залишилася стояти посеред невеликої затишної кухні з телефоном у руках. До візиту до нотаріуса залишалося буквально дві години, а цю вирішальну зустріч вона й так відкладала цілих три місяці. Рейсовий автобус із селища до міста ходив украй рідко й за незручним графіком, а приватне таксі коштувало ледь не половину її місячної пенсії. Ось такою виявилася справжня сімейна вдячність за трикімнатну міську квартиру, яку вона свого часу добровільно віддала власній доньці

— Зятю! Тобто як це не зможеш заїхати?! А що мені тепер робити, скажи

Життєві історії 0

Невістко! Значить так, милі мої. Ми з батьком переїжджаємо жити в цю квартиру, а ви тимчасово поживете у твоєї матері, — командувала свекруха. Я стояла, як вкопана. Я повільно перевела погляд від свекрухи на Артура, все ще щиро сподіваючись, що чоловік точно підведеться й поставить свою матір на місце. — Артуре? — зовсім тихо позвала я його. — Ти справді нічого не хочеш сказати своїм батькам? Мій чоловік нарешті підвів на мене свій погляд. І те, що я побачила в його очах, змусило мене остаточно розчаруватися. Там не було ані краплі злості на жахливу нахабність батьків. У цих очах був лише дивний страх перед своєю владною матір’ю. — Валентино, — він нервово почав. — Ну а що тут такого? Може, й правда так буде значно простіше для всіх нас? У твоєї ж мами теж двокімнатна квартира. Вона мешкає там геть одна. Ми могли б буквально на місяць перебратися до неї. А батьки спокійно пожили б тут. Їм же треба десь перебути цей час, поки моя сестра з чоловіком шукають нове житло. Катерина Павлівна переможно посміхнулася, всім своїм вигляд показуючи: «Ось бачиш, хто тут справжній господар і за ким останнє слово»

Наглість — це зовсім не коли тобі випадково наступають на ногу в міському автобусі

Життєві історії 0

Ти чого так довго вештаєшся по магазинах? Я вже чайник двічі кип’явив, — бурчав чоловік. — Є щось до чаю перекусити, чи ти знову одні порожні крупи приволокла? Марина мовчки роззулася, повісила пальто на плічка й пройшла на кухню, акуратно виставивши на стіл свіжий батон, пачку макаронних виробів та дві пачки звичайного сиру за акційним цінником. — Давай сядемо і нормально, по-дорослому поговоримо про наші фінанси, — Костя сів. — У нас із тобою почалася якась суцільна фінансова діра, чесне слово. Начебто дорослі люди, а до кінця місяця по засіках шкребемо. Я сьогодні на роботі все перерахував, перевірив і зрозумів, як нам треба жити далі. — І як же нам треба жити? — Марина притулилася спиною до кухонного гарнітура. — А ось так, з розумом до справи підходити треба, — Костя повчально підняв угору вказівний палець. — Дивись: твої витратимо, а мої відкладемо. Твоя зарплата у нас піде на повсякденні потреби, на їжу, на пральний порошок та іншу дрібницю, а мою зарплату ми взагалі чіпати не будемо. Так і буде

— Перекинь мені дві тисячі гривень на картку, на м’ясо та свіжі овочі, а

Життєві історії 0

Іди геть з моєї квартири! І це брудне взуття своє з килима прибери! — кинула Оксана зовиці. — Віталю! Братику рідний мій! — Яна з силою тупнула у брудному чоботі по світлому ламінату. — Ти чуєш, як твоя дружина зі мною розмовляє у твоєму домі? Ти взагалі чоловік у цій хаті, головний?! Скажи їй хай підпише згоду на продаж нашої квартири! Віталій підійшов до Оксани: — Ти зараз же попросиш вибачення перед Яною та перед моєю матір’ю! Негайно, Оксано! Ти взагалі мою родину ні за що не ставиш! Завтра ж уранці ти підеш зі мною до нотаріуса й підпишеш генеральну довіреність на продаж квартири на моє ім’я! Інакше я з тобою під одним дахом більше жити не стану жодного дня! Я заберу Гліба й їду мешкати до матері. Розлучуся з тобою. — До нотаріуса я не піду, Віталику. Ані завтра зранку, ані через рік, ані через десять років. Жодного продажу цієї квартири не буде. Жодної оплати чужих забаганок, весіль чи купівлі машин за мій рахунок не буде ніколи. Розлучайся, як хоч

Замок вхідних дверей ледь чутно клацнув, коли міцний металевий ключ повернувся в замку лише

Життєві історії 0

Назаре, я ж не кажу, що мама взагалі не повинна до нас приїжджати, — тихо мовила молода жінка, стримуючи тремтіння в голосі. — Я просто просила почекати кілька тижнів. Мені зараз дуже непереливки. Вона глянула на чоловіка з надією. Хотілося побачити хоча б крихту тепла чи розуміння, але обличчя Назара залишалося холодним і відчуженим. — Мені треба трохи зміцніти, побути в тиші, — додала вона майже пошепки. Чоловік лише скривився, ніби почув щось безглузде й образливе. — Надіє, ти все занадто перебільшуєш. Усі жінки виношують дітей, це природно. Моя мама сама мене підняла і на роботі до останнього дня зміну відбувала. — Але я — це не твоя мама, — тихо відповіла Надія, відвертаючись до каструлі й крадькома ковтаючи гіркі сльози. — Кожна людина різна, і в кожної організм реагує по-своєму. — Годі пустих балачок, — Назар підійшов ближче. — Мама телефонувала з автовокзалу. Вона вже сіла в автобус. Питання вирішене, вона буде гостювати в нас

— Те, що ти дитя під серцем носиш — це не хвороба, досить уже

Життєві історії 0

Це що таке? Котлети з курки? Ти що, туди ще й часник поклала? — кричала свекруха. — Так, я вчора ввечері готувала. Кості дуже сподобалося. — У Кості від часнику завжди печія! І котлети краще робити виключно з якісної яловичини. Не треба так економити на їжі для чоловіка. — Він сам сказав, що йому сподобалося, — тихо мовила Катя. — Так, а це що тут у нас? — свекруха зсунула кришку з великої каструлі. — Усе зрозуміло. Борщ далеко не першої свіжості. Потрібен тільки свіжий. Давай-но я тобі зараз допоможу приготувати нормальну їжу. — Та він абсолютно свіжий! Я позавчора увечері його варила. — А хто це в нас їсть позавчорашні борщі? Їжа завжди мусить бути тільки свіжозготовлена! Краще готувати щодня, але потроху. — У мене просто немає часу готувати щодня з нуля. — Ось цей сир і ковбасу більше ніколи не беріть. Це жахлива марка. Потрібно купувати зовсім іншу, з такою зеленою етикеткою. Я надішлю тобі фотографії в месенджер, будеш купувати тільки це. Добре? Так що, допомогти тобі з готуванням? — Дякую. Я сама все зроблю. — Ну, дивися сама. Тоді я побігла, бо в мене ще купа справ. Кості передавай привіт. Втім, я краще сама йому зателефоную зараз

— Доброго дня, Катю, — прямо на порозі з великим пакетом із супермаркету стояла

Життєві історії 0

Світлана? — очі свекрухи заокруглилися від подиву. — Ти звідки звалилася серед білого дня? — Добрий день, мамо, — стримано привіталася Світлана. — Я у справах ненадовго. А це мій наречений, Антоніо. Ми скоро одружуємося. Ганна Петрівна остовпіла. Її погляд ковзнув по Світлані — підтягнутій, у елегантному кашеміровому пальті кольору кави з молоком, з гарною зачіскою — а потім перевівся на Антоніо. Італієць виглядав дуже респектабельно: якісний темно-синій вовняний піджак, біла сорочка, дорогий шкіряний ремінь, охайні черевики, на зап’ястку — стриманий швейцарський годинник. Він привітно посміхнувся й ледь схилив голову в чемному півпоклоні: — Buongiorno, signora! Свекруха раптом змінилася в обличчі. Куди й поділася її звична суворість і колючий тон. Її обличчя розтяглося в такій солодкій, масляній посмішці, що Світлана аж відсахнулася від несподіванки. — Ой! Та що ж це ми на дорозі стоїмо?! — защебетала Ганна Петрівна, підбігаючи ближче. — Та заходьте, дорогі гості, заходьте до хати! Боже мій, який поважний пан! З самої Італії приїхав у нашу глушину! А ви чого не попередили? Я б хоч пирогів напекла! Світлана чекала будь-чого: крику, прокльонів за те, що «посміла з чужим мужиком припертися», закидів про пам’ять покійного сина. Але замість цього свекруха метушилася перед іноземцем, немов перед високим обласним начальством

«А ви, мамо, чого так причепурилися?» — запитала Світлана, ледь стримуючи подив. Вона щойно

Життєві історії 0

Ти справді думаєш, що в шістдесят років комусь потрібен без копійки за душею? — спокійно запитала жінка, навіть не підводячи очей від розгорнутого зошита з кулінарними записами. Василь смикнув блискавку на валізі й випростався. У дзеркалі старої шафи він бачив зовсім не старого чоловіка. Так, скроні посріблило, біля очей залягли зморшки, але ж плечі ще рівні, постава міцна, а в погляді — вогонь. Принаймні йому дуже хотілося так думати. — Я хочу нарешті пожити для себе, Маріє. Невже я цього не заслужив? — відказав він, ховаючи очі. Він чекав криків, сліз чи хоча б розбитого посуду. За майже сорок літ спільного життя люди вивчають один одного до дрібниць, і Василь приготувався до тривалої оборони. Але Марія просто перегорнула сторінку. — Якщо вирішив — іди. Тільки ключі від нашої оселі поклади на тумбочку біля входу. Ось так буденно і без жодного галасу розпався їхній шлюб, який усім сусідам здавався непорушною фортецею

— Ти справді думаєш, що в шістдесят років комусь потрібен без копійки за душею?

Життєві історії 0

До мами?! Ти знову їздила до неї?! — різкий голос Віктора порушив тишу. Він стояв у самому проході дверцят, стискаючи в пальцях пом’ятий папірець — звичайну паперову квитанцію за поїздку в міському таксі. Знайшов-таки, викопав десь серед кишень чи на полиці в передпокої. Олена навіть не обернулася від плити. Вона продовжувала нарізати овочі — кілька дрібних шматочків звичайної ріпчастої цибулі вже перетворилися на зовсім непотрібну кашку. — Вікторе, не починай, будь ласка, цей старий розбір польотів, — стомлено мовила вона, не піднімаючи очей. — Не починай?! — він з розмаху кинув папірець на стіл, і той безсило впав біля хлібниці. — Олено, ти ж дала мені чітке слово! Ти сама особисто сказала: «Досить, я більше туди ні ногою без тебе». Забула вже?! — Ну і що з того? — Що — що?! Ти взагалі усвідомлюєш, що тут коїться у нас за спиною?! Я дізнаюся про все від сторонньої людини — від нашого сусіда Гриші-таксиста, що моя власна дружина кожної середи, розумієш, кожної середи! — їде на Садову вулицю. Потайки від мене! Як якась школярка на таємне побачення

— Ти знову їздила до неї?! — різкий, зривистий голос Віктора розірвав тишу кухні